Кожному юристу у своїй практиці доводиться стикатися з необхідністю перевірки відповідних повноважень особи, що підписує юридично значимий документ, зокрема договір. У випадку представництва за довіреністю, якщо відсутні такі повноваження, наслідки укладання правочину є, м’яко кажучи, неприємними. Адже помилка щодо прав та обов’язків сторін при укладенні правочину може мати істотне значення при визнанні останнього недійсним у судовому порядку.

Уникаємо залежності

             За Цивільним кодексом, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (ст.207). Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами (ст.244). Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою (ст.246). Згідно зі ст.95 ЦК керівники філій і представництв призначаються юридичною особою та діють на підставі виданої нею довіреності.

                   Нерідко текст довіреності виписується з посиланнями на внутрішні положення, накази, інші локальні документи, контракти з керівником (директором, головою правління) як додаткову підставу для вчинення юридичних дій уповноваженою особою: «… відповідно до діючих процедур прийняття рішень», «… відповідно до внутрішніх нормативних актів», «… в межах прав, наданих філії її положенням», «… як це визначено окремими рішеннями правління». Зустрічаються і більш складні та заплутані формулювання, як-от: «…вчиняти будь-які правочини, договори, документи спільно з однією з уповноважених осіб, що має відповідну категорію права підпису, в порядку і в межах повноважень наданої категорії права підпису»; «…надається категорія права підпису «А» чи «Б», «В» тощо. Нотаріуси такі формулювання засвідчують. Між тим порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами, затвердженим наказом Мін’юсту від 22.02.2012 №296/5 передбачено, що в довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити представнику. Вони повинні бути правомірними, конкретними та здійсненними (розд.2 гл.4 п.2).

            Фактично права за довіреністю залежать від певних умов, тобто наявності відповідних прав за іншими документами. Що ж стосується чіткості та конкретності юридичних дій за наведеними формулюваннями, то буде доречним згадати слова героя відомого кінофільму: «Меня терзают смутные сомнения!» Чи можна вважати конкретними та чітко визначеними зазначені в довіреності юридичні дії, які ще конкретніше визначаються іншими внутрішніми актами підприємства? Чи може бути підприємство (третя особа), що укладає правочин з представником за такою довіреністю, впевнене, що в останнього є належні повноваження на укладання цього правочину? Ситуація вимагає додаткової перевірки внутрішніх документів підприємства, якими встановлюються повноваження його представника. Навіщо така довіреність взагалі видається, якщо права особи визначаються іншими документами, які при цьому можуть змінюватись і відмінятись у будь-який час, в т.ч. і «заднім числом» (у разі недобросовісної поведінки)? Для кого виписуються такі положення — для власне представника чи для третьої особи? Якщо для представника, то для цього існують внутрішні документи підприємства, що регулюють організаційні та трудові відносини, і їх зазначення в довіреності є зайвим. Якщо для третьої особи, то взагалі не потрібен такий документ як довіреність, оскільки саме внутрішніми документами визначаються повноваження представника.

                     Наслідки укладання правочину в разі відсутності належних повноважень за довіреністю, м’яко кажучи, неприємні. За ст.241 ЦК, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише в разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

                      Відповідно до ст.229 ЦК якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо, зокрема, прав та обов’язків сторін. У разі визнан­ня правочину недійсним особа, яка помилилася через свою недбалість, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані збитки.

                Однак довіреність для того й видається, аби в ній визначалися конкретні та чіткі повноваження представника, бо це документ, «що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами», і зазначені в довіреності повноваження не повинні ставитись у залежність від будь-яких інших додаткових внутрішніх документів. Тобто третя особа має впевнитись у належних повноваженнях представника лише за єдиним документом — довіреністю. Укладений відповідно до повноважень за виданою довіреністю правочин в такому разі не повинен визнаватися невчиненим (недійсним чи неукладеним).            

      Питання недотримання положень внутрішніх документів підприємства його представником не має турбувати третю особу та повинне вирішуватися лише довірителем та представником за трудовим законодавством чи в порядку відшкодування збитків за відповідним договором між представником та довірителем (доручення, комісії тощо), або ж у позадоговірному порядку.

                       На жаль, судова практика з цих питань майже відсутня.

           Цю проблему могло б вирішити Міністерство юстиції шляхом надання відповідного роз’яснення чи внесення змін до порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами щодо оформлення довіреностей з жорстким дотриманням визначеності, конкретності та здійсненності вчинюваних представником юридичних дій. Безумовно, також не останнє слово повинне залишитись за судовою практикою.

 Розрізняємо поняття

                    У застосуванні термінів «доручення» та «довіреність» також виникають певні питання.

          Деякі юристи, посилаючись на лінгвістичні словники та фахові довідники, доводять, що оформляючи представництво, слід вживати поняття «доручення». Не маючи нічого проти трактування цих двох термінів як синонімів, уважаю, що перш за все слід дотримуватись їх правових визначень.

                 До цього часу в деяких нормативних актах зустрічається термін «доручення» в розумінні представництва перед третіми особами.

                Згідно зі ст.65 ГК керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства й вирішує питання його діяльності в межах та порядку, визначених установчими документами. В той же час, за стст.48, 62 ГК, голова правління АТ (генеральний директор ТОВ) вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства. За ст.79 ГК, вкладник командитного товариства має право діяти від імені товариства в разі видання йому довіреності та відповідно до неї.

           У законі «Про нотаріат» теж застосовуються обидва терміни. Для посвідчення правочину (договору, заповіту, довіреності тощо) нотаріусу подається довіреність або інший документ, що надає повноваження представникові. Дійсність довіреності перевіряється нотаріусом за допомогою Єдиного реєстру довіреностей (ст.44).

            У ст.58 закону йдеться про посвідчення та припинення дії доручень. Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують доручення, складені від імені однієї або кількох осіб, на ім’я однієї особи або кількох осіб. Строк, на який може бути видано доручення, визначається цивільним законодавством. Доручення, видане в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню після подання основного документа, в якому застережено право на передоручення, або після подання доказів того, що представник за основним дорученням змушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала доручення.

               Доручення, видане в порядку передоручення, не може містити в собі більше прав, ніж їх передано за основним дорученням. Строк дії доручення, виданого за передорученням, не може перевищувати строку дії основного доручення, на підставі якого воно видане.

      При цьому в зазначеному вище порядку використовується тільки термін «довіреність».

                  Але основним нормативним актом у питанні визначення правових понять слід вважати ЦК, який також є найбільш виваженим та послідовним у цьому питанні. Кодекс однозначно визначає документом, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, саме довіреність (стст.95, 207, 243, 244, 246 та інші).

                   Доручення, за нормами ЦК, має іншу правову природу (гл.68) — це договір, за яким одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. На його підставі може бути видана довіреність. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Такі дії повинні бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст.1003).

            Таким чином, хоча повноваження представника за таким документом, як доручення, наразі не визнаються недійсними, слід дотримуватися термінології, визначеної ЦК, та розрізняти поняття «довіреність» і «доручення».

 джерело: http://zib.com.ua