Останнім часом нікого вже не здивуєш твердженням – «українці звикли до життя у борг». Наразі, слово «кредит» настільки закріпилося у свідомості, що увійшло у вжиток не тільки щодо мобільних телефонів, але й стосовно квартир чи авто. На ринку юридичних послуг «споживацький бум» також дає нові можливості для отримання доходів, оскільки вартісний еквівалент претензії споживача щодо неналежної якості купленого товару чи отриманої послуги напряму залежить від ціни купленого товару чи наданої послуги та іноді перевищує найсміливіші очікування.

За інформацією Асоціації українських банків, оприлюдненою наприкінці минулого року, структура кредитного портфеля станом на 1 грудня 2007 року була такою: кредити юридичним особам становлять 201,640 млрд грн. (55,27%); кредити фізичним особам – 128,260 млрд грн. (35,16 %). Відповідно до п. 23 ст. 1 Закону споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

При цьому споживач, відповідно до п. 22 ст. 1 Закону, – це фізична особа, яка купує, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Головною ознакою у набутті статусу споживача є спосіб витрачання коштів для власних потреб. Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем і споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом із нарахованимивідсотками.

До речі, в законі зазначено, що не вважається пропонуванням споживчого кредиту застереження про можливість надання його під час придбання продукції. Отже, такого роду дії розцінюються як прояв примушування споживачів до купівлі певного товару, «заманювання» останніх можливістю розплачуватися за товар поступово.

 УКЛАДАННЯ ДОГОВОРУ ПРО СПОЖИВЧИЙ КРЕДИТ

У Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення.

При цьому в разі ненадання зазначеної інформації суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону. Наступним етапом укладання договору є письмове оформлення досягнутих домовленостей. Хоча споживачеві лише пропонуються умови, а якщо він не погоджується, можна знайти інші, кращі. Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один із оригіналів якого передається споживачеві. При цьому обов’язок доведення того, що один із оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається саме на кредитодавця.

Споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будьякі збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі. На практиці споживач проплачує так звані «платежі за послуги банку» – комісійні, які банк отримує за проведення операції. Наприклад, коли споживач вносить платежі не безпосередньо в касу, а через інший банк. Та, навіть якщо і безпосередньо в касу, в більшості випадків банки встановлюють певні комісійні. Це не порушення, а окреме правовідношення. Тобто, сплачуючи щось у касі банку, клієнт набуває певних прав та обов’язків щодо зарахування цього платежу як погашення його зобов’язань перед банком.

У договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживача повідомляє кредитодавець письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь_яка зміна відсоткової ставки є недійсною. І тут постає цікаве запитання: а чи не є це проявом «несправедливих умов» договору в розумінні відповідних Директив ЄС? Адже відсоткова ставка є визначальним чинником, який впливає на вибір споживачем конкретного банку.

Звичайно, фінансова система побудована таким чином, що всі операції із залучення чи розміщення коштів банками залежать від облікової ставки НБУ.

Але остання залежить від ряду показників, таких як стабільність фінансової системи, стабільність валютного курсу, наявності вільних та достатніх резервів НБУ, що в свою чергу залежить від політичної ситуації. Виходить, споживач має переплачувати за політичні негаразди в країні?

 РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРУ ПРО СПОЖИВЧИЙ КРЕДИТ

Договір про надання споживчого кредиту є цивільно_правовим за своєю суттю. Відповідно, на нього  розповсюджуються положення Цивільного кодексу (далі – ЦК) щодо форми, змісту, істотних умов правочинів і договорів. До того ж, договір споживчого кредиту на купівлю товарів у магазинах та інших місцях торгівлі є похідним від договору купівлі-продажу, оскільки забезпечує реальне виконання останнього. При розірванні основного договору, залежний правочин мав би припинятися автоматично, але це не так. На практиці ці два правочини не просто не пов’язані, але й обслуговуються різними організаціями із різним статусом.

Продавця цікавить лише отримання оплати від споживача та питання якості товару. Банки та інші фінансові установи цікавить повернення позички вчасно та з урахуванням відсотків за договором. Більше того, на практиці банки переважно не відповідають за договорами, укладеними під їхнім брендом третіми особами. Для уникнення небажаної відповідальності, щоб убезпечити себе, банки укладають угоди із фізичними особами –СПД, які надалі й укладають відповідні договори безпосередньо зі споживачами. При цьому претензії споживача надходять не до банку, а до цих посередників.

Закон встановлює, що споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору. Відкликання згоди оформлюється письмовим повідомленням, яке споживач зобов’язаний подати особисто чи через уповноваженого представника або надіслати кредитодавцю до закінчення зазначеного строку.

З відкликанням згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту споживач повинен одночасно повернути кредитодавцю кошти або товари, одержані згідно з договором. Споживач також сплачує відсотки за період між моментом одержання коштів та моментом їх повернення за ставкою, встановленою в договорі. Споживач не зобов’язаний сплачувати будь_які інші збори у зв’язку з відкликанням згоди. Кредитодавець, у свою чергу, зобов’язаний повернути споживачеві кошти, сплачені ним згідно з договором про надання споживчого кредиту, але не пізніше, ніж протягом 7 днів. За кожний день затримки повернення споживачу коштів, сплачених ним згідно з договором про надання споживчого кредиту понад установлений строк (7 днів), споживачеві виплачується неустойка в розмірі 1% суми, належної до повернення кредитодавцем. При цьому право відкликання згоди не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою, споживчих кредитів на придбання житла та споживчих кредитів, наданих на купівлю послуги, виконання якої відбулося до закінчення строку відкликання згоди. На практиці споживачі реально можуть повернути кошти лише виплативши відсотки, які були нараховані за час користування кредитом. Закон встановлює можливість споживача достроково повернути споживчий кредит, у тому числі шляхом збільшення суми періодичних виплат.

Якщо споживач скористався правом повернення споживчого кредиту шляхом збільшення суми періодичних виплат, кредитодавець зобов’язаний здійснити відповідне коригування кредитних зобов’язань споживача у бік їх зменшення. Типовим порушенням з боку банків є нездійснення коригування суми, яку мусить повертати споживач. Більшість споживачів налаштовуються на повернення конкретної суми, зазначеної в договорі, і не розуміють, що ця сума встановлена з урахуванням того, якби споживач виплачував кредит за встановленим графіком.

Споживачам слід пам’ятати, що кредитодавець, згідно з договором про надання споживчого кредиту, одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції лише у разі: затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на 1 календарний місяць; перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на 10%; несплати споживачем більше 1 виплати, яка перевищує 5% суми кредиту чи іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

Цікаво проаналізувати фразу «іншого істотного порушення умов договору», оскільки на практиці саме банк визначає, що таке порушення є істотним. Якщо кредитодавець у позасудовому порядку або до судового провадження звертається з вимогою про повернення споживчого кредиту або погашення іншого боргового зобов’язання споживача, кредитодавець не може у будь_який спосіб вимагати будь-якої плати або винагороди від споживача за таке звернення. Найкращим способом захистити права споживачів є попередити їхнє порушення. Для цього, споживачі мають бути не тільки обізнані зі своїми правами, але й уважно читати будь-який договір, який вони підписують. За статистикою, саме через неуважність споживачі страждають найбільше. Навіть якщо ви не розумієте умови та особливості договору, сміливо просіть пояснення від виробника чи продавця.

джерело:  Юр.Газета